Після Альтранштедтського миру й необхідного відпочинку, запасання харчами та реорганізації війська в Саксонії головні сили його восени 1707 року вирушили проти третього члена колишньої антишведської нападницької коаліції 1700 року — Росії. Хоч Карла XII обсідали дипломати різних країн, що хотіли використати шведське військо в боротьбі за іспанську спадщину, вона переросла, як багато-хто побоювався, у велику загальноєвропейську війну, — він не відмовився від свого плану відбити російський наступ на Швецію. 

Похід попередніх років найперше був спрямований проти Саксонії з метою перетягти Польщу на свій бік. Після перемоги над російською армією 1700 року під Нарвою шведи, загалом, дали їй спокій. Але цар Петро І аж ніяк не був бездіяльним. Поки головні шведські сили діяли в Польщі, добре навчена російська армія почала займати прибалтійські провінції: нападала на них, загарбувала одну за одною і насаджувала там російську владу. Хоч шведи залишили 30 тисяч війська захищати Інгерманляндію, Естляндію-Ліфляндію і Курляндію, спроможність його була невелика, оскільки воно здебільшого несло службу у фортецях і йому важко було активно опиратися російському наступові. Тому Петро І без великих зусиль досяг своєї мети: здобув доступ до Балтійського моря. 

1702 року російська армія напала на Ліфляндію, а через рік здобула шведські укріплені міста Ніен та Нетеборґ. Біля Ніена Петро І заснував Санкт-Петербург і водночас почав у гирлі Неви розбудовувати російський флот. 1704 року російській армії пощастило здобути навіть Нарву і Дерпт. Після цього росіяни на якийсь час припинили наступ; цар Петро І досяг того, що було його найпершою метою, і тепер міг спрямувати частину війська до Польщі, на підтримку свого союзника Августа ІІ. 

Пізніші дослідники гостро критикували Карла XII за те, що він у 1702-1704 роках не захищав активніше прибалтійських провінцій. Те, що досягнуто завдяки приголомшливій перемозі під Нарвою 1700 року, було втрачене. Намір розпочати похід на Польщу замість захищати прибалтійські кордони королівства дав фатальні наслідки. 

Рішення Карла XII почати російський похід і саме його здійснення багато істориків також вважають хибними. Але про цей похід важко судити, оскільки в нас є дуже мало цілком певних джерел. Після поразки армії під Полтавою був спалений військовий архів, щоб він не потрапив у ворожі руки. А брак джерел дає змогу або применшити, або перебільшити заслуги Карла XII, залежно від прихильного чи неприязного ставлення до нього. Сам король не належав до тих людей, що залюбки звіряють іншим свої думки і плани, чи то письмово, чи усно. Залишилося небагато листів або роздумів, написаних його рукою. Він був дуже потайний навіть перед своїми найближчими співробітниками, про що є багато свідчень. Тому про задуманий похід, що почався восени 1707 року, довго не знав ніхто, крім найвужчого кола дорадників (до якого належали тільки Карл Піпер і Карл Ґустав Реншельд). 

Коли Карл XII 1707 року рушив на схід із Саксонії, головні сили армії складалися з 44 тисяч солдатів і 35 тисяч коней. Ця армія мала згодом збільшитися на 12-13 тисяч солдатів, що під командою генерала Левенгаупта повинні були надійти з Курляндії з великим запасом харчів та спорядження. У Фінляндії перебував генерал Любекер із 14 тисячами солдатів. Планувалося, що він вирушить на Санкт-Петербург. Тим часом у Польщі залишено 8 тисяч солдатів під командою генерала фон Красова з наказом забезпечувати там спокій. Це військо, що разом із військом короля Станіслава, яке налічувало 16 тисяч чоловік, також мало приєднатися до головної армії, коли становище новообраного короля Станіслава в Польщі зміцниться. Восени 1707 року Карл XII мав підстави вважати стан шведів як військової потуги міцним, маючи на увазі частково велику відпочилу головну армію, частково частини Левенгаупта, Любекера, фон Красова та Станіслава, які мали прийти їй на підкріплення. 

Найпершим завданням було витіснити російські сили, що зайняли Польщу. Вже на початку походу вгадувалося, якої стратегії дотримувалася російська армія. За її планом шведи мали постійно відбивати атаки і встрявати в дрібні сутички. Великих битв росіяни намагалися будь-що уникати, натомість ненастанними сутичками зупиняли шведів, стомлювали і знесилювали їх. Крім того, вони застосовували тактику так званої спаленої землі. Плюндруючи і обертаючи в пустку власну країну, вони тим самим позбавляли шведів найважливішого: харчів, питва, фуражу і житла. Довкола російського кордону простягалася смуга завширшки 200 кілометрів, у якій було знищене все потрібне шведам, аби посуватися вперед і підтримувати свої сили. Ця жорстока тактика дошкуляла не тільки шведський армії, але так само й цивільному населенню, в якого грабували геть усе і змушували його тікати, рятуючись від наступу власних солдатів. 

Для військового походу вирішальним було забезпечення. Поки не існувало консервів, війну можна було провадити тільки на тих теренах, де вистачало харчів для армії і фуражу для коней. Особливо важко було воювати взимку, і часто військо перечікувало поки буде паша для коней на зимових квартирах. Командування відповідало за те, щоб військо займало терени, де харчі можна було або купити, або конфіскувати. Існувала оборонна тактика заманювати супротивника на безлюдні чи убогі терени, де харчів і фуражу було мало. Або ще гірше: знищувати всі харчі і цим стримувати ворожий наступ. Після довгого маршу такими теренами солдатам нелегко було витримувати бій. 

Місцевому населенню було однаково, чи то ворожа, чи своя власна армія плюндрувала їхню землю. Наслідок був такий самий. Шведське військо, добуваючи собі харчі, також могло бути досить жорстоким. Якщо селяни ховали те, що в них було, а не продавали його шведам, траплялося, що ті вживали силу, щоб зламати їхній опір. 

Незважаючи на постійні сутички з росіянами і нестачу забезпечення, шведська армія протягом 1708 року дійшла до Білорусії та до берегів Дніпра. Тепер ні в кого не виникало сумніву, що метою Карла XII була Москва. Він планував ударити в серце Росії, і ця загроза дуже непокоїла московитів. Шведська армія була страшна і досі перемагала в усіх походах — навіть як часто її військо було багато менше, ніж у супротивника. З Росії також надходили звістки про нові внутрішні заворушення, і це додавало Карлові ХІІ певності в перемозі. Він сподівався, що, може, цареві навіть доведеться зректися трону. 

Шведам рідко вдавалося втягти російську армію в більшу битву. Часто росіяни встигали відступити, коли наближалися шведські головні сили. Здебільшого шведи зустрічали спалені вщент села і зруйновані міста. Але кілька разів армії таки зустрілися, як, наприклад, у битві під Головчином у липні 1708 року. Тоді 12,5 тисяч шведів розгромили російську армію у складі 39 тисяч чоловік і здобули переправу через Дніпро. У битві взяв участь упландський полк і, за свідченням лейтенанта Якоба Стурка, успішно здійснив «мокру» атаку: «Шведські полки під час наступу здолали смугу, де вода сягала їм по шию». Тоді кинулися вперед і змусили російські загони тікати. Карл XII сам вважав, що то була одна з найбільших перемог у тому поході, але їй судилося стати й останньою його перемогою як полководця. 

Похід шведської армії протягом подальших місяців для пізніших поколінь міг здаватися досить таки непродуманим, але його треба розглядати під кутом дедалі гіршого забезпечення. Тактика спаленої землі була страхітливо ефективною, а незвичайно холодне, дощове літо утруднювало пересування війська. Похід дедалі більше обертався в боротьбу за виживання. За планом генерал Левенгаупт мав прибути з військовим підкріпленням і величезним обозом, який повинен був розв'язати питання забезпечення армії, але його військо затрималося. Саме в цьому розпачливому становищі Карл XII у вересні 1708 року постановив припинити похід на Москву, а натомість повернути на південь, в Україну. Туди його вабили і краще забезпечення армії, і союз з українським гетьманом Мазепою, і, може, ще й з іншими повсталими козаками, а також зі споконвічними ворогами росіян — татарами й турками. Щодо такого союзу, то в Карла XII були попередники. Ще його дід Карл X Ґустав у 1650-х роках нав'язував стосунки з повсталими козаками в Україні. 

Коли головна армія повернула на південь, військо Левенгаупта лишилося без захисту і стало легкою здобиччю царських заго- нів. Росіяни догнали Левенгауптове військо під Лісною і завдали йому нищівного удару. Замість 12,5 тисяч чоловік і великого обозу з харчами у жовтні 1708 року до головної армії прибуло 6 тисяч чоловік без обозу, і це ще погіршило забезпечення армії. 

Союз із Мазепою укладено, коли шведи вже були на півдні. Він не був ідеальний ні для Мазепи, ні для населення України. Мазепа, що як васал російського царя перебував зі своїм військом у нього на службі, сподівався, що шведська армія піде на Москву і вб'є клин між Україною та Росією, який дав би можливість Україні домогтися автономії. У надії вирвати Україну з тенет одного самодержавного володаря український гетьман звернувся до такого самого самодержавця — шведського короля. Мазепа сподівався використати боротьбу між російською та шведською державами, щоб досягти більшої самостійності для своєї країни, але його стратегія не вдалася. Те, чого Мазепа хотів уникнути, — нищівної боротьби шведської та російської армій на українських теренах, — тепер мало відбутися. Навесні 1709 року підписано формальну угоду про союз між Карлом XII, Мазепою і кошовим отаманом Запорізької Січі Гордієнком, що його Мазепа також схилив до союзу; за тією угодою король зобов'язувався не укладати миру з російським царем доти, доки гетьманці й запорожці не здобудуть незалежності від Росії. 

Спершу перебування в Україні поліпшило становище шведського війська. Тут були харчі, питво і можливість відновити свої сили після холодного, сльотливого літа. Проте незвичайно холодна зима 1708-1709 років стала для нього несподіваним лихом, яке знов дуже ослабило його. Протягом весни 1709 року шведи все ще очікували підкріплення — військ генерала фон Красова та Станіслава з Польщі, але польське заворушення на користь позбавленого трону Авґуста II, яке підтримали російські загони, важко було придушити, тому підкріплення затримувалося. 

Очікуючи на нього, шведи отаборилися під містом Полтавою у східній Україні. У червні 1709 року туди прибула й сильна 40- тисячна російська армія на чолі з царем Петром І. 

Полтавська битва 28 червня 1709 року стала для шведської армії поворотним пунктом. Це була велика поразка, найбільша з усіх, яких будь-коли зазнавали в битвах шведи. Втрати були страшні: із 17 тисяч чоловік, що о четвертій ранку пішли в бій, за десять годин 6,5 тисячі загинуло чи було при смерті, 2,8 тисячі попали в полон і невідомо скільки було поранених. 

Шведської піхоти було 18 батальйонів, загалом приблизно 8 тисяч чоловік. Цього разу Карл XII не очолював армії особисто, бо кілька тижнів до того його поранено, коли він розвідував місцевість. Але король весь час був на полі бою або в головній квартирі; його носили на ношах. З російського боку в битві брало участь 22 тисячі чоловік, поділені на 42 батальйони. Шведськоі піхоти не тільки було менше, а й наприкінці битви її не підтримала кавалерія, серед якої був порушений лад. Шведська артилерія з невідомої причини залишилася біля табору, тим часом як кількість російськіх гармат була значною. Під час бою російській армії пощастило оточити кілька полків, серед них і упландський. Один очевидець розповів про трагічну долю цього полку: «Та упландці, близько сотні чи й більше чоловік, лежали купою, ніби попадали один на одного чи їх хтось накидав, і ворог завзято сік їх списами, багнетами, мечами по всьому, що можна було розрубати, не зважаючи, чи то були живі, чи мертві». 

Питання, чому Полтавська битва закінчилася так погано для шведської армії, ще довго цікавило шведських істориків. Шукали жертовного козла, якого можна було зробити винним за поразку. Критично настроєні до Карла XII історики вважали винним самого короля і його найближчого дорадника фельдмаршала Реншельда. Коли на початку XX сторіччя дослідження провадили вже в атмосфері більшої пошани до Карла XII, вважали, що найдужче винний генерал Левенгаупт. Але в цій суперечці обидві сторони недобачили цілеспрямованих зусиль Петра І розбудувати військову промисловість і модернізувати російську армію, що було важливою передумовою наслідків битви, а також далекоглядного планування російського командування. 

А ще пошуки жертовного козла ґрунтувалися на недостатньому знанні того, як на початку XVIII сторіччя відбувалися битви. Адже як бій уже почався, то генерали і фельдмаршали не могли дуже вплинути на його кінець. Найважливішим вкладом командування було планування перед битвою. Коли план уже здійснювався, то, навпаки, командування не мало великої змоги втручатися в нього. На це було багато причин. Важлива була видимість. Пороховий дим і пилюка здіймалися густою хмарою, через яку важко було побачити, хто свій, а хто ворог. Коли спалахувала битва, зчинявся також оглушливий гук, що утруднював зв'язок. Під час битви не можна було вдатися до надійних швидких способів зв'язку: ординарці зникали або лежали вбиті, крик заглушував звуки сурм і т.д. До чого це призвело, добре видно на прикладі загонів генерал-майора Роса. Ще на початку битви 6 батальйонів піхоти на чолі з Росом згубилося десь на полі бою, і командуванню не вдалося зв'язатися з ними. 

Через усе це не залишалося нічого іншого, як сподіватися, що вишколу солдатів, а ще приготувань до бою, зроблених раніше, вистачить для того, щоб здобути перемогу. Під Полтавою дуже виснажена і погано споряджена шведська армія виступила проти російської армії, набагато чисельнішої, відпочилоі і добре спорядженої. Шведські військові історики вважають, що хоч би як досконало зі шведського боку була запланована битва, не було жодної можливості виграти її. 

Після Полтави Карл XII з невеликим загоном утік до Османської імперії і перебував там до 1714 року, сподіваючись умовити османських володарів напасти на Росію. Більшу частину цього часу головна квартира короля містилася в містечку Бендери, у теперешній Молдавії. Залишки шведської армії, близько 10 тисяч чоловік під командуванням Левенгаупта, 1 липня 1709 року капітулювали, і полонених офіцерів та солдатів відправлено в не- волю. Аж після укладення миру 1721 року ті, що залишилися живі, повернулися додому, до Швеції. 

Карл XII у Бендерах 

Перебування Карла XII на чужині в Бендерах було початком зв'язків між Швецією та Османською імперією, які тривали протягом цілого XVIII сторіччя. Звичайно, якісь стосунки існували вже й раніше, але довге перебування там Карла XII в 10-х роках XVIII сторіччя пожвавило їх. Метою політики Карла XII був союз з Османською імперією проти Росії. Ця думка не була цілком нова, контакти між ними задля такого союзу нав'язувалися раніше, між іншим, через Польщу. Зацікавлення османського керівництва співробітництвом зі Швецією ґрунтувалися на загрозі з боку Росії, що прагнула заволодіти узбережжям і Балтійського, і Чорного морів. 1700 року була укладена угода про перемир'я між Османською імперією та Росією, але переозброєння російської армії загрожувало османським кордонам, і османське керівництво схильне було придбати собі союзника проти Росії. Стосунки до Полтавської битви не призвели до якихось наслідків, але після поразки і втечі короля до Бендер становище змінилося. Тепер і шведи, і османці схильні були співпрацювати. 

Шведський король пробував намовити османське керівництво порушити перемир'я з Росією. Одночасно з нападом османської армії на Росію Карл XII на чолі османського війська мав напасти на Польщу, де Авґуст II за допомогою росіян повернув собі владу. Король також виношував думку про напад шведського війська з півночі. Османці обговорювали ці плани тільки на те, щоб погрожувати російському цареві іменем Карла XII та його бажанням надати військову допомогу. Саме цим вони хотіли домогтися кращих умов угоди про перемир'я. Але османське керівництво в цьому питанні не було одностайне, чим пояснюються швидкі зміни в його політиці щодо Росії протягом подальших років. 

Османська армія навіть почала війну проти Росії. 1711 року османці успішно атакували царя Петра І та його армію біля річки Прут, що й привело до мирної угоди, за якою Османська імперія повернула собі Азов на Чорному морі. Розвиток цих подій дуже розчарував Карла XII, який і далі пробував розпочати узгодже- ну шведсько-османську війну проти Росії. 

Мир османців із Росією зробив становище Карла XII як султанового гостя обтяжливим. Він перестав бути важливою особою у грі між державами. Це напружене становище призвело до бійки в Бендерах 1713 року, коли місцевий турецький зверхник оточив шведський табір із наміром передати Карла XII його ворогам у Польщі. Шведів забрано в полон, а короля у супроводі всього сотні чоловік переведено до Демотіки поблизу Адріянополя. Для Карла XII це все-таки був успіх порівняно з ризиком попасти в руки ворогам; султан знову виявив свою прихильність до нього. 

Становище Карла XII в Османській імперії було дедалі нестерпнішим, і восени 1714 року він здійснив свою відому подорож через цілу Європу до Швеції. Подорож тривала всього два тижні. Він їхав інкогніто з паспортом на ім'я капітана Петера Фріска, в темній перуці і обшитому золотими галунами капелюсі, разом зі своїми супутниками, зокрема через Семигород (теперішню Трансильванію), Угорщину, Австрію, Баварію, Нюрнберг аж до Штральзунда.